Ледь вижив після аварії, а нині ходить по битому склу та розпеченому вугіллю (ІНТЕРВ’Ю)

Колись – кволий та безсилий, а нині – статний чоловік у вишиванці з козацьким оселедцем. Хто зараз скаже, що у дитинстві він потрапив у жахливу аварію та півроку був прикований до ліжка. Шанси на одужання у нього були мінімальними. Цікавість малого переборола страх… і він зробив перші кроки.

Мова йде про Петра Велінця – майстра міжнародного класу з козацьких єдиноборств та практика, який лікує людей за допомогою мануальних методів масажу. А ще без болю ходить по розпеченому вугіллю, битому склу та розбиває цеглину рукою. З рівнянином, який порівнює себе із козаком-характерником, поспілкувалася кореспондент ERVE.UA.

- У далекому 1990-му, через необережні дитячі ігри, я потрапив у страшну дорожньо-транспортну пригоду. Втратив 70% крові. Кістки були переламані. Це сталося на канікулах між першим та другим класом. Після аварії я був обмеженим від середовища. Мене в прямому сенсі прикувало до ліжка. На 1 вересня мене несли на руках. Організм був дуже слабкий.

- Як ви стали на ноги?

- Дуже багато разів я пробував ставати на ноги, але падав, навіть, втрачав свідомість. Одного разу, коли моя старша сестра кудись збиралася і фарбувалася, я її спитав: «Куди ти йдеш?». Вона відповіла, аби я встав і подивився. І я встав. Правда, спочатку впав на неї, але вона мене втримала. Після того почав потроху ходити. Взагалі моя сестра мною дуже сильно опікувалася. Пам’ятаю, вона казала, що після того як я потрапив у ДТП – у неї закінчилося дитинство. А своїми двома в школу я пішов десь вже взимку. Після того я отримав путівку на оздоровлення в Грузії і ситуація зі здоров’ям покращилася.

- Петре, відомо, що нині ви навчаєте діток мистецтву козацьких єдиноборств. Давно займаєтеся спортом?

- Коли я був прикутим до ліжка, досить часто дивився фільми про єдиноборства та бої. Мене це дуже цікавило, і в майбутньому я мріяв стати таким же. Хотів навчитися битися. Та спочатку мені довелося навчитися бігати. Тому що однокласники та однолітки насміхалися та ображали мене, бо я був слабшим. Доводилося втікати від образ. Тоді ще сильніше в мені «закріпилася» мрія стати спортсменом. Та ніколи не міг подумати, що стану тренером.

- Як почали реалізовувати свою мрію?

- У 1996 році вже почав пробувати займатися спортом. А у 9 класі, навіть, поставив рекорд школи по віджиманню. Довго над собою працював. Бо не міг лежати на спині, качати прес, не вмів підтягуватися. Одного разу в 9-му класі вчитель фізкультури дав завдання складати тести з фізкультури. Хоча я і був звільнений з уроків, але хотів теж. Не зміг підтягнутися – і пам’ятаю як дівчата почали сміятися. Цей момент врізався мені у пам’ять. Тому почав займатися на брусах та турніках. Зайняв третє місце в школі по підтягуванню. А у 10-му класі став капітаном команди на конкурс «Заграва».

- В університетські роки продовжували?

- Коли навчався в Рівненському державному гуманітарному університеті, то після сесії з хлопцями любили «потягнути пивка». А наш староста групи, такий худорлявий хлопець, їздив на якісь тренування. Ну ось одного разу я і з ним «попросився». Ми приїхали до нього додому в Шпанів, пообідали та пішли в спортивний зал. Який він з братом самостійно обладнали на другому поверсі Будинку культури. Тоді я подумав: «Якщо він сам зробив зал, то і я зможу!». Товариш почав переодягатися на тренування, і я побачив, що він зовсім не худорлявий: в нього були справжні «крила з м`язів». Також він порекомендував мені, як набрати масу без вживання протеїну. Каже: «Вдома сало є? А цибуля? А яблука?». Тоді була зима. За допомогою харчування цими продуктами і тренувань за 2,5 місяці я набрав 20 кілограм м’язової маси. І став важити 96 кілограмів. Всі дивувалися: «Каліка, а спортсменом став». Тоді навчився такими тонкими скибочками сало різати, щоб практично не відчувати його смаку. Бо сало страшно не любив. Нині ж мої два сина їдять сальце, лише коли я наріжу.

- Чи вдалося зробити свій домашній спортзал?

- Кожного літа в селі на галявині між деревами я робив собі турнік. Ще набивав тирсою мішок, вішав його на дерево і була в мене така боксерська груша. Правда, поки дощ її не намочить, доти можна займатися. Хлопці з села приходили, але особливо їх не цікавило заняття зі мною. Тому тренувався сам. Постійно дивився на брата, бо він був спортсмен, хотілося йти по його слідах. А покійна мама все хвилювалася і казала: «Куди ж тобі, Вася – здоровий, а ти – покалічений…». Та все одно підтримувала. А батько завжди тихо, але ствердно зауважував: «Хай робить».

- Як вирішили «поринути» у бойовий гопак?

- Одного разу в університет приїхав президент Федерації бойового гопака України. Мене зацікавило, що хлопці у шароварах не танцюють, а б’ються. Побачивши моє захоплення цим видом спортом, мене запросили у Ковель на семінар. Там я подав на рівень викладання. І з 2005 року в рідній Дубровиці почав викладати бойовий гопак. Мені захотілося бути своїм учням не лише тренером, а й вчителем, викладачем, батьком, психологом, братом, сестрою – усіма в одній особистості. Тому почав далі навчатися. А 2008-му році мої хлопці виграли чемпіонат України. Після того з номером ми представили себе на шоу «Україна має талант». Відтоді стало зрозуміло, що гопак – це здорово, круто, модно.

- Відомо, що ви ще й володієте незвичайною технікою мануального масажу?

- 2009 році я вступив у Харківський університет на спеціальність валеолога. Там я ще глибше почав дізнаватися про впровадження техніки нетрадиційного лікування. І почав її впроваджувати. Цікаво було те, що заняття там можна було викладати і самим студентам перед своєю групою. І я розповідав про це одногрупникам, показував, що вмію. Тоді дав два майстер-класи по методиці мануальних масажів. У викладачів були різні прилади, за допомогою яких можна визначити те чи інше захворювання, я ж робив це руками по хребту. Тобто натискаю на точки на спині – і кажу, що у людини болить. Вивчив біологічно активні точки. Для того, аби більше розбиратися у техніці, навіть, ходив до патологоанатома. Дивився на розтин тіла. Тоді ще не було стільки інформації в Інтернеті, а все в книжках. Так як я – практик, хотілося побачити, як складена людина. Одного разу під час мого навчання у Харкові до нас завітав біоенергетик. Сказав, що серед присутніх є людина з такою інтуїцією, як у вагітних жінок. І показав на мене.

- Де впроваджуєте техніку мануального масажу?

 

- Все, що я знаю, розписав на 3 курси підготовки студентів в МЕГУ імені академіка Степана Дем’янчука. Там я працюю старшим викладачем кафедри реабілітації та фізичного виховання. На парах відразу переходжу до практичних навичок. Людям цікавіше дивитися. Наприклад, якщо в нас пари масажу – то це реальні пари масажу.

- Чи зараз тренуєте особливих дітей?

- Вже другий рік у Рівному треную дітей. До того був тренером у Дубровиці. Зараз тренування відбуваються у спортивному залі. Його ми обладнали завдяки коштам, які ми виграли по соціальному проекту «Фізично-спортивний клуб для інвалідів». Займається у мене 75 дітей, безкоштовно тренуються 15 особливих діток. Діти без страху ходять по склу, лягають на голки. Передаю їм систему від наших предків-козаків.

(відео -  Сергій Смірнов

- Чим зараз займаєтеся?

- З 15 червня заступаю на службу водієм у пошукову групу підрозділу особливого реагування. Простіше кажучи, будемо їздити різними дорогами і забирати тіла наших загиблих військових в Луганській області. Зголосився добровільно.

Спілкувалася Анастасія БОДНАРСЬКА

Фото із особистого архіву Петра Велінця 

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: